Жолкевські гербу Любич – нарис історії роду.

Stefan Ciara

Замойський був худий шляхтич, отож і Жолкевські, а то і панами, а то і можними з гетьманства стали. – так писала Зофія з Ходкевичей в листі від 31 грудня 1612 р. до чоловіка Яна Кароля, великого гетьмана литовського, ставлячи йому за приклад тих, що зуміли перетворити посідання булави у матеріальні блага. (H. Malewska, Listy staropolskie z epoki Wazów). Не завжди, однак, Жолкевським так добре поводилося.

Хоча їм приписують мазовецьке походження, родовим гніздом Жолкевських вважають село Жовкву на на холмській землі. Крім нього, Жолкевським належали також інші землі у цьому районі. Вони займали урядові посади від місцевої влади цієї землі, а також бєльського воєводства, аж до високо поставленої і цінованої серед шляхти посади підкоморного. Поступовому зростанню їх кар’єри сприяли військові заслуги. Саме так було у випадку Станіслава Жолкевського, батька майбутнього гетьмана. Він захищав південно-східні окраїни від татарів, за панування Стефана Баторія брав участь у війні з Гданьском, який не хотів визнати нового короля. Серед найближчих соратників великого канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського він воював під Великими Луками у 1580 р. під час війни з Москвою (в цьому поході брали також участь два його сини Міколай і Станіслав). Починаючи кар’єру, Станіслав Жолкевський (старший) був власником чотирьох сіл, а під кінець життя мав їх понад 30. Як протеже великого канцлера увійшов до сенату, спочатку як „дронжковий” каштелян галицький, аби вже через рік отримати підвищення на важливе руське воєводство. Можна сказати, що батько гетьмана досяг статусу магната, створюючи своєму потомству солідний фундамент для подальшого зміцнення свого статусу. Цей шанс використав, передусім, Станіслав (1547–1620), королівський секретар, але, перш за все – солдат. Його бойові заслуги було помічено на початках панування Зигмунда ІІІ і оцінено номінацією на посаду польового гетьмана. Через два роки він увійшов до сенату Речі Посполитої в якості литовськогою каштеляна. Натомість на наступну сенаторську посаду, київського воєводи (як нагорода за роком раніше поконане під Гузовом військо сандомирського повстання) чекав аж 18 років. Зигмунд ІІІ, який мав звичай багаторічного зволікання із заповненням вакансій, не балував також і Жолкевського, отже підвищив його до посади великого коронного гетьмана тільки через 13 років після смерті його попередника і протектора, тобто Яна Замойського! Майже одночасно Жолкевський отримав печатку великого коронного канцлера. Таке затягування очевидної гетьманської номінації було тим більш дивним, що Жолкевський багато років провів у зборах і військових походах проти татар, турків, шведів, козаків і москалів, що здобув він одну з найбільших перемог в історії польської зброї (Клушин, 1610 р.), що уклав з московськими боярами договір, забезпечуючи набуття царського трону королевичем Владиславом.

Заради справедливості слід однак визнати, що на службі Речі Посполитій Жолкевський накопичив великий статок. Його спадок складали близько 200 сіл (головним чином на Червоній Русі і на східному березі Дніпра, на так званій Задніпряньщині) заселених, як оцінюють, 20 тисячами підданих. У маєтках на Русі були також два більш значимі міські населені пункти – Броди, а також нещодавно заснована гетьманом Жовква. Зазвичай, він також орендував декілька прибуткових староств. Хоча він і виплачував великі кошти на суспільні потреби і благодійність, мав дуже значний дохід. Не став він, однак підвалиною будови могутності роду у майбутньому. Гетьман загинув у жовтні 1620 р. на границі Речі Посполитої в бою з турками. Його єдиний син Ян, поранений під Цецорою, хоча й викуплений з татарської неволі, не на багато пережив батька. Згаданий вище Миколай Жолкевський залишаючись в тіні брата гетьмана, займав посаду львівського підкоморного, а його син, Лукаш, (пом. в 1636 р.) став брацлавським воєводою.
Так, ще у першій половині XVII століття Жолкевські гербу Любич загасли. Але легенда, що виникла навколо символічної смерті найбільш видатного з них – гетьмана Станіслава – в значній мірі вплинула на виховання і долю його правнука, Яна Собеського.